Історія починається з того, що кінотеатр Royal Alamo готується до останнього дня роботи. Замість того щоб будувати сюжет навколо однієї події, фільм розкладає його на кілька ліній, які перетинаються в холі, біля стійки та в темряві залу. Люк, син засновника, намагається провести цей вечір так, щоб ніхто не помітив, наскільки йому боляче; Лоренцо й Гантер за стійкою жартують, щоб не думати про те, що завтра в них не буде роботи; Діна фотографує людей, ніби збирає докази того, що це місце існувало; а на парковці вуличний музика й тележурналістка ведуть розмови, які перетворюють вечір на щось більше, ніж просто закриття. Коли з'являється Рекс — колишній каскадер, який хоче побачити себе на екрані, — стає зрозуміло, що цей вечір не про кінотеатр, а про людей, які в ньому ховалися від світу. Фінал не дає гучних промов: він просто дозволяє світлу згаснути, а глядачеві — вийти з залу з відчуттям, що він щойно попрощався з чимось важливим.
«Концесії» (2025) — це не просто фільм про закриття кінотеатру, а спроба зберегти на плівці саме відчуття походу в кіно, з його поганим попкорном, зношеними сидіннями й людьми, які працюють на стійці, поки ти дивишся сеанс. Режисер і сценарист Мас Бузізі, якому на момент прем'єри було 23 роки, вклав у цю історію власний досвід: він сім років працював у нью-йоркських кінотеатрах, і саме тому діалоги про зламаний проектор, про відвідувачів, які вимагають безкоштовний рефіл, і про менеджера, який одночасно намагається бути другом і начальником, звучать так, ніби їх підслухали, а не вигадали. Знятий на 16 мм і показаний на 35 мм у Единбурзі, фільм навмисно виглядає «старим» — не через ностальгію, а через повагу до матеріалу: тут немає цифрової чистоти, зате є зерно, яке робить кожен кадр трохи живим. Майкл Медсен у ролі Рекса Ф'юела з'являється не як зірка, яка тягне ковдру на себе, а як людина, що природно вписується в цей маленький всесвіт, і режисер зізнавався, що спостерігати за ним у окуляр камери було окремим задоволенням. А серед акторів — Стівен Огг, Джош Гамільтон, Лана Роквелл, Іворі Аквіно, Роб Ріордан і Джонатан Лоренцо Прайс, і кожен із них грає не «тип», а людину, яка опинилася на порозі чогось нового й не дуже розуміє, що з цим робити.