Історія починається з одного речення: чоловік Ани каже, що йде. Те, що далі відбувається на екрані, — це не хроніка подій, а хроніка розпаду. Ана намагається втриматися за звичні ритуали, але вони більше не працюють; вона шукає винних, але знаходить лише власні страхи; вона йде за підказками, які можуть бути як правдою, так і галюцинацією. Детектив Моліна з’являється в її житті ніби випадково, але з кожним новим запитанням стає зрозуміло, що він знає більше, ніж каже. Тоні Кіхано пропонує допомогу, але його мотиви залишаються туманними до самого кінця. А Таролог, чиї карти Ана спочатку сприймає як жарт, починає говорити речі, які занадто добре збігаються з її власними думками. Фільм веде її — і глядача — до точки, де всі ці лінії сходяться, і саме там стає ясно, що «презумпція смерті» стосується не фізичної загибелі, а смерті старої версії себе, без якої неможливо почати жити далі.
«Презумпція смерті» (2026) — це не просто черговий трилер про зраду й помсту, а спроба подивитися на історію жінки, чиє життя раптом перетворюється на чуже, і зробити це без зайвого пафосу. Режисер Ґуставо Ернандес Перес, для якого це перший повнометражний проєкт у такому масштабі, зібрав невеликий, але точний ансамбль: Карла Вальдес у ролі Ани, Антанас Юркшайтіс як детектив Моліна, Дієго Салазар Селі як Тоні Кіхано, а також виконавці другорядних ролей, серед яких Алан Мокіш (Таролог) і сам режисер у камео інструктора з медитації. Візуально фільм будується на контрасті між стерильними інтер’єрами дому, який Ана вважала своїм, і хаотичними, майже сюрреалістичними сценами, що відбуваються в її голові. Саундтрек і монтаж працюють на те, щоб глядач постійно сумнівався, де закінчується об’єктивна реальність і починається проєкція, і це робить перегляд напруженим навіть у тих епізодах, де нічого страшного начебто не відбувається. Прем’єра відбулася 19 червня 2026 року, і фільм одразу потрапив до категорії «незалежних відкриттів» — не через бюджет, а через готовність авторів говорити про жіночий досвід без спрощень.