1858 рік. Вініфред Нотті прибуває до Енсор-Хаус — похмурого маєтку, де живе родина Паундс із двома дітьми. Її наймають як гувернантку, і перші дні минають майже ідилічно: вона ввічлива, стримана, бездоганно виконує обов’язки. Але в міру того як служниці й лакеї починають безслідно зникати, а в коридорах маєтку з’являється все більше незрозумілих слідів, господарі починають підозрювати, що за запрошеною ними освітянкою стоїть щось значно страшніше за звичайну некомпетентність. Вініфред не просто вбиває — вона робить це з майже дитячою безпосередністю й холодною методичністю, і що ближче глядач знайомиться з її минулим, то очевиднішим стає, що її жертви — не випадкові люди, а частина довго виношуваного плану. Історія тримається не на загадці «хто вбивця» (це зрозуміло майже одразу), а на тому, наскільки далеко готова зайти людина, яку суспільство вирішило не помічати, і чи можна взагалі назвати божевіллям те, що виглядає як єдина доступна форма помсти.
«Вікторіанська психопатка» (2026) — британсько-ірландська готична хорор-сатира режисера Закарі Вігона, знята за однойменним романом Вірджинії Фейто 2025 року. Головну роль виконує Майка Монро, і навколо неї зібрано ансамбль, який для жанру виглядає майже надмірним: Джейсон Айзекс («Білий лотос») і Рут Вілсон («Темні матеріали») у ролі подружжя Паундс, Томасин Маккензі («Минулої ночі в Сохо») як міс Лемб, а також юні Еві Темплтон і Джейкобі Джуп у ролях дітей . Прем’єра в Каннах у травні 2026 року пройшла в секції «Особливий погляд», і після неї рейтинг на Rotten Tomatoes закріпився на позначці 77% — не тріумф, але достатньо, щоб критики заговорили про «насолоду від кривавої витівки» та «феєричну гру Монро» . Оглядачі окремо відзначають, що фільм не просто використовує вікторіанські декорації як тло, а перетворює саму естетику епохи — стриманість, корсети, культ респектабельності — на інструмент тиску, під яким психопатія головної героїні виглядає чи не єдиною чесною реакцією на навколишній лицемірний лад. Рейтинг R за «сильне криваве насильство» тут не формальність: обіцянку, закладену в назві, стрічка виконує без компромісів, і саме в цьому критики вбачають її головну відвагу . Хронометраж у 90 хвилин додає відчуття стиснутої пружини — фільм не розганяється, а одразу бере темп і не відпускає до фіналу.