Історія починається зі звичайного хлопчика на ім’я Піті, який живе в прибережному містечку в Квінсленді. Однієї ночі він вирушає подивитися, що впало з неба, і знаходить яйце, з якого вилуплюється маленький прибулець. Піті дає йому ім’я Аллен, і незабаром той стає не просто другом, а частиною родини — разом із братом Піті та їхньою подругою. Аллен уміє робити речі, про які мріє кожна дитина: змушувати предмети літати, зрощувати переломи й уважно слухати, коли йому показують колекцію карток. Але одного дня він зникає в спалаху світла, і Піті залишається з видеозаписами, дивним шрамом на долоні та обіцянкою, яку він дав сам собі. Двадцять років потому Піті — дорослий чоловік, який працює в магазині, живе в будинку брата й усі сили витрачає на те, щоб знову зв’язатися з Алленом. Коли це нарешті відбувається, радість виявляється недовгою: Аллен повернувся з таємницею, яка стосується не лише їхньої дружби, а й чогось значно більшого. І тепер Піті має вирішити, чи готовий він відпустити дитячу мрію, щоб допомогти другові — і собі — рухатися далі.
«Аллен» (2026) — сімейна науково-фантастична комедія від Ludo Studio, брисбенської студії, яка здобула світову популярність завдяки «Блакитному», і для неї це дебют у форматі повнометражного live-action. Режисерами виступили Дейлі Пірсон, співзасновник студії, та Джеффрі Волкер, а сценарій Пірсон написав разом із Софі Міллер; головну роль зіграв Т.Дж. Пауер, відомий за австралійським серіалом «Нащадки». Netflix випустив фільм 12 листопада 2026 року, і в перші дні після прем’єри оглядачі відзначили дві речі: по-перше, стрічка свідомо перегукується з «Інопланетянином» Спілберга, але не намагається його перевершити, а веде з класикою тиху розмову; по-друге, попри легкий тон, у ній порушуються цілком дорослі теми — горе, небажання відпускати минуле й ціна дорослішання. Пірсон в інтерв’ю перед прем’єрою казав, що сподівається: глядачі вийдуть після перегляду з відчуттям, ніби їм стало трохи легше, і що сміх тут — не прикраса, а спосіб говорити про серйозне. Окремо варто знати, що фільм знято з любов’ю до 90-х: у перших хвилинах з’являються відсилання до «Гусячої шкіри», «Сімпсонів» і «Черепашок-ніндзя», і це одразу задає інтонацію — теплу, трохи ностальгічну й дуже австралійську.